Щороку 22 червня ми схиляємо голови в скорботі та пам’яті за тими, чиє життя забрала війна.
У цей день, у 1941 році, нацистська Німеччина без оголошення війни вдерлася на територію СРСР, і саме з цього моменту для України почалася одна з найстрашніших трагедій XX століття. Бої вирували на нашій землі, українські міста й села ставали аренами знищення. Мільйони наших співвітчизників загинули на фронтах, у полоні, в тилу, стали жертвами окупацій, бомбардувань, примусової праці. Це була війна, яка скалічила покоління і залишила глибокі рани в національній пам’яті.
Минуло понад вісімдесят років, проте історія повторюється. Сучасна Україна знову переживає повномасштабну війну, спричинену агресією Росії. Як і тоді, ворог нищить усе українське — мову, культуру, національну ідентичність. Росія цілеспрямовано прагне стерти нас з політичної карти світу, залишаючи після себе тисячі вбитих, понівечених доль, спустошені вулиці і зруйновані домівки.
Жертвами стають військові, медики, вчителі, літні люди, зовсім маленькі діти — ті, хто просто хотів жити під українським стягом. Кожна втрата — це особиста трагедія, а разом — це біль усього народу. Це не абстрактні цифри, це імена, обличчя, історії, що не повинні бути забуті.
Перемога, до якої ми прагнемо, потребує надзусиль. Але ми не маємо права зупинятись. Пам’ять про кожного, хто загинув за свободу і незалежність, зобов’язує нас вистояти, діяти, боротися.
Адже пам’ять — це джерело нашої сили. Вона формує нашу свідомість, вона вказує шлях, вона дає розуміння, заради чого ми живемо і заради кого не здаємося. Ми боремося не лише за свою землю — ми боремося за майбутнє, у якому є місце для гідності, правди, людяності. І водночас — за минуле, яке ми не маємо права зрадити чи забути.
Шанування минулого — це не просто акт поваги. Це урок, який ми зобов’язані вивчити. Це наш заклик до єдності, до незламності, до збереження того, за що віддали життя мільйони. Україна мусить боротися за своє — заради тих, хто вже не з нами, і заради тих, хто наразі росте під звуки сирен і мріє про мирне небо. Лише зберігаючи пам’ять, ми зможемо передати правду наступним поколінням і не дозволити, щоб жертви цієї боротьби канули в забуття.
Тому що лише тоді, коли ми пам’ятаємо, — ми сильні. Лише тоді, коли об’єднані, — ми незламні. І лише тоді, коли боремося — ми живі.
Пам’ятаємо. Шануємо. Переможемо.
